Стільське городище: спадщина білих хорватів

Стільське городище — одна з тих історичних пам'яток України, де минуле не зустрічає туриста високими мурами, відреставрованими баштами чи музейною касою біля парадної брами. Давнє місто давно зникло, а його сліди розчинилися серед пагорбів, лісів і скель Львівщини. Щоб побачити Стільське, доводиться трохи допомогти уяві: придивитися до земляного валу, пройти старою дорогою, заглянути до печерного комплексу — і лише тоді ландшафт починає розповідати свою історію.

Саме масштаб Стільського породив навколо нього чимало гучних тверджень. Його називають столицею Білої Хорватії, одним із найбільших міст тогочасної Європи, згадують десятки тисяч мешканців, підземні ходи та язичницькі храми. Частина цих історій спирається на археологічні знахідки та наукові припущення, інша давно обросла туристичними легендами. І тут починається найцікавіше: відділити те, що справді вдалося встановити дослідникам, від красивих історій, які за багато років стали майже частиною самої пам'ятки.

Стільське середньовічне городище Галичини — це не одна точка на карті. Історико-культурний заповідник об'єднує комплекс археологічних об'єктів у районі Стільського, Дуброви та Ілова: залишки укріплень, поселення, скельні й печерні комплекси, городище-святилище та відомий камінь Дірявець. Тому знайомство з цією місцевістю більше нагадує невелику історичну експедицію, ніж звичайний огляд однієї пам'ятки.

І це важливо знати перед поїздкою. Якщо приїхати сюди з очікуванням побачити щось на кшталт Хотинської фортеці, можна спочатку здивуватися: «І де ж те величезне місто?» Воно буквально під ногами й навколо вас — у рельєфі, земляних укріпленнях, скелях та слідах людської діяльності, яким понад тисячу років. Саме тому екскурсія або хоча б попереднє знайомство з історією місця робить Стільське в рази цікавішим.

У цій статті спробуємо розібратися, що насправді відомо про Стільське городище, ким були білі хорвати, чи справді тут могла знаходитися їхня столиця, що залишилося від давнього міста до наших днів і які печери та скельні комплекси можна побачити сьогодні. А головне — як приїхати сюди не просто подивитися на ліс і кілька пагорбів, а побачити за ними місто, яке понад тисячу років тому було одним із важливих центрів цього регіону.

Щоб зрозуміти історію Стільського городища, варто на якийсь час забути про сучасне село Стільсько й уявити зовсім інший ландшафт. Понад тисячу років тому на високих пагорбах над долинами існувала велика укріплена система поселень із валами, ровами, житловими й господарськими спорудами, дорогами та навколишніми селищами. Сьогодні більшість цієї картини прихована під землею, лісом і травою, але археологічні дослідження поступово дозволили відновити її основні контури.

За результатами багаторічних досліджень, саме середньовічне Стільсько існувало приблизно від VIII до початку XI століття, а найбільшого розвитку досягло у IX–X століттях та на початку XI століття. Це був час, коли у Центральній та Східній Європі формувалися великі політичні союзи, змінювалися торговельні шляхи й поступово виникали центри, з яких згодом виростали середньовічні міста.

Яким було давнє місто у Стільську

Археологи встановили, що укріплена територія городища займала приблизно 250 гектарів. Для раннього середньовіччя це справді значний масштаб, однак ще важливіша сама структура поселення. Воно складалося не з одного замку чи фортеці, а з кількох взаємопов'язаних частин.

У центрі знаходився дитинець — найбільш захищена частина городища, яку можна умовно порівняти з внутрішньою фортецею. Навколо простягалося укріплене передмістя, а далі — численні відкриті поселення. Уся ця система була пристосована до природного рельєфу: пагорби, круті схили та яри доповнювали земляні оборонні споруди.

Навіть сьогодні на місцевості можна простежити залишки потужних земляних валів і ровів. Для людини без підготовки вони іноді виглядають просто як видовжені пагорби серед лісу, але саме ці нерівності рельєфу є залишками оборонної системи, яка понад тисячу років тому визначала межі укріпленого центру.

Археологічні дослідження відкрили тут залишки житлових і господарських споруд, кераміку, залізні вироби та інші предмети повсякденного життя. У навколишній місцевості також зафіксовані поселення, курганні могильники, виробничі ділянки та пам'ятки різних історичних періодів. Причому дослідники наголошують: археологічно вивчена лише невелика частина величезної території комплексу.

Хто такі білі хорвати і яке відношення вони мають до Стільського

Найбільшу цікавість Стільському додає його можливий зв'язок із білими, або карпатськими, хорватами — ранньосередньовічним слов'янським населенням, яке письмові джерела пов'язують із великими територіями на північ від Карпат. Хорвати згадуються у середньовічних письмових джерелах, однак точні межі їхнього розселення, політична організація та навіть зміст самого поняття «Біла Хорватія» залишаються предметом наукових дискусій. Тому малювати на сучасній карті чіткі кордони якоїсь єдиної «держави білих хорватів» було б надто сміливо.

Водночас археологічні пам'ятки Верхнього Подністров'я VIII–X століть багато дослідників пов'язують саме зі східними, або карпатськими, хорватами, відомими з писемних джерел. У цьому контексті Стільсько розглядають як один із найбільших ранньосередньовічних центрів регіону.

Саме звідси й походить популярне визначення Стільського як «міста білих хорватів». Воно має наукове підґрунтя, але не означає, що археологи знайшли табличку з написом «Ласкаво просимо до столиці Білої Хорватії». Етнічну належність археологічного населення доводиться реконструювати значно складніше — через поєднання археології, писемних джерел, хронології, географії та порівняння з іншими пам'ятками.

Як археологи відкривали Стільське городище

Про незвичайні земляні укріплення та старожитності навколо Стільського місцеві мешканці знали давно. Ще у першій половині XX століття дослідники звертали увагу на можливість існування тут великого середньовічного центру. У 1937 році історик Володимир Мацєк опублікував матеріал, у якому припустив існування укріпленого міста в околицях Стільського.

У 1960–1970-х роках місцевість активно досліджував краєзнавець Василь Дереш. Він збирав археологічні знахідки, записував місцеві перекази та назви урочищ, а у 1969–1970 роках склав перший окомірний план городища. Саме ця робота допомогла привернути до пам'ятки значно серйознішу увагу археологів.

Систематичні польові дослідження розпочалися у 1981 році під керівництвом археолога Ореста Корчинського. Спочатку датування пам'ятки ще уточнювалося, але з кожним новим польовим сезоном ставало зрозуміліше, що перед дослідниками не просто окреме укріплення, а масштабний ранньосередньовічний комплекс.

Із 1987 року роботи продовжила постійна Верхньодністрянська археологічна експедиція. У дослідженнях брали участь Орест Корчинський, Михайло Филипчук, Володимир Шишак та інші археологи. Вони вивчали не лише саме городище, а й території навколо нього, шукаючи поселення, могильники, виробничі центри та інші об'єкти, які могли бути частиною одного історичного середовища.

Від археологічних розкопок до історико-культурного заповідника

На початку 2000-х років масштаб систематичних археологічних досліджень скоротився через нестачу фінансування. Однак сама пам'ятка вже отримала державне визнання: у 2001 році Стільське городище набуло статусу пам'ятки археології національного значення.

Наступний важливий етап настав у 2015 році, коли було створено історико-культурний заповідник «Стільське городище». Його завданням стало не лише збереження пам'ятки, а й відновлення досліджень, фіксація археологічних об'єктів, популяризація історії та поступове перетворення території на зрозумілий для відвідувача історико-туристичний простір.

Дослідження тривають і сьогодні. Археологи використовують GPS-картографування, розвідки та неінвазивні методи, уточнюють межі давніх пам'яток і знаходять нові об'єкти. Це важлива деталь: історія Стільського ще не написана остаточно. Частина відповідей усе ще буквально лежить під землею.

І саме тому Стільське таке цікаве. Ми вже достатньо знаємо, щоб говорити про великий ранньосередньовічний центр із потужною оборонною системою та розгалуженим навколишнім поселенням. Але водночас залишається багато питань: яким був його політичний статус, скільки людей тут справді жило, наскільки далеко поширювався вплив міста і чи можна називати його столицею Білої Хорватії.

І ось із цим останнім твердженням якраз варто розібратися окремо — бо між археологічним фактом, науковою гіпотезою та красивою туристичною легендою іноді проходить дуже тонка межа.

Навколо Стільського городища за останні десятиліття сформувався майже окремий пласт історій. У туристичних матеріалах його називають столицею Білої Хорватії, одним із найбільших міст ранньосередньовічної Європи, говорять про десятки тисяч мешканців, підземні лабіринти, язичницькі храми й навіть складні гідротехнічні споруди. Частина цих тверджень має реальне археологічне підґрунтя, але далеко не всі вони однаково добре доведені.

І це зовсім не робить Стільське менш цікавим. Навпаки — місце стає значно захопливішим, коли розумієш, де закінчується встановлений археологічний факт і починається наукова гіпотеза або місцевий переказ.

Чи справді Стільсько було столицею Білої Хорватії

Саме це твердження сьогодні найчастіше супроводжує назву Стільського городища. Його можна побачити у туристичній рекламі, матеріалах заповідника, публікаціях місцевих органів влади та численних путівниках. Один із головних дослідників пам'ятки, археолог Орест Корчинський, також розглядав Стільське як політичний центр карпатських хорватів і пов'язував його з Великою, або Білою, Хорватією.

Причини для такої гіпотези справді є. Перед нами величезний для свого часу укріплений центр площею близько 250 гектарів, із дитинцем, розвиненою системою валів і ровів, передмістям, ремісничими об'єктами та великою кількістю поселень у навколишній місцевості. Подібний масштаб навряд чи відповідав звичайному невеликому селу.

Крім того, письмові джерела раннього середньовіччя згадують хорватів на північ від Карпат, а археологічні пам'ятки Верхнього Подністров'я пов'язують із населенням, яке дослідники часто ототожнюють із карпатськими, або білими, хорватами. Але є одна принципова проблема: не існує відомого ранньосередньовічного письмового джерела, яке прямо називало б Стільсько столицею Білої Хорватії. Письмові згадки про хорватів і археологічні дані доводиться зіставляти між собою, а політичний статус самого городища реконструювати.

Тому науково обережніше говорити, що Стільське могло бути одним із найбільших політичних, адміністративних та економічних центрів карпатських хорватів, а версія про статус столиці залишається гіпотезою. Цікаво, що навіть офіційний сайт заповідника фактично зберігає обидва підходи. У популярних матеріалах Стільське називають «древньою столицею білих хорватів», тоді як у детальному описі пам'ятки згадка про місто-столицю подається вже як давній місцевий переказ.

Звідки взялися 40–45 тисяч мешканців

Не менш вражаюча цифра, яку часто повторюють у матеріалах про Стільське, — до 40–45 тисяч жителів у період найбільшого розквіту міста. Таку оцінку можна зустріти навіть на офіційних туристичних ресурсах Львівщини. Проте сприймати її як результат своєрідного середньовічного перепису населення точно не варто. Археологи не можуть просто порахувати кількість мешканців міста IX–X століть. Такі цифри отримують шляхом реконструкцій: враховують площу поселення, можливу щільність забудови, кількість житлових об'єктів, структуру території та інші непрямі показники.

У випадку Стільського завдання особливо складне, оскільки археологічно досліджена лише невелика частина величезної території. До того ж не кожен гектар усередині оборонної системи обов'язково був щільно забудований і постійно заселений одночасно. Тому цифру у 40–45 тисяч правильніше подавати як одну з оцінок максимально можливої чисельності населення, а не як точно встановлений факт. Безпечніше сказати: Стільське було великим і, ймовірно, густонаселеним центром свого часу, але точну кількість його мешканців сьогодні визначити неможливо.

Чи було Стільське найбільшим містом Європи

Ще ефектніше звучить популярне твердження, що Стільське було «найбільшим містом Європи VIII–X століть». Його, зокрема, використовував Орест Корчинський, підкреслюючи виняткові масштаби пам'ятки. Площа Стільського справді вражає: близько 250 гектарів укріпленої території та приблизно 10 кілометрів оборонних ліній. За цими показниками це одна з найбільших відомих ранньосередньовічних пам'яток такого типу в регіоні.

Але порівняння стародавніх міст лише за площею може бути оманливим. Межі археологічного городища, площа заселеної території, щільність забудови й поняття самого «міста» в різних частинах Європи суттєво відрізнялися. Тому фразу «найбільше місто Європи» краще сприймати як яскраве популяризаторське визначення, а не як загальновизнаний науковий титул.

Натомість цілком виправдано називати Стільське одним із найбільших відомих укріплених центрів раннього середньовіччя на території сучасної України. І навіть без змагання за європейські рекорди масштаб пам'ятки від цього меншим не стає.

Підземне місто під Стільським: правда чи легенда

Мабуть, найромантичніша частина місцевих переказів розповідає про підземне місто під Стільським городищем. За різними версіями, під плато нібито існує система довгих тунелів, сховищ, культових приміщень та підземних переходів.

Печерні й скельні об'єкти в околицях справді існують — це не вигадка. Вони відомі у Стільському, Дуброві, Ілові та поблизу Миколаєва, а частина має очевидні сліди людського втручання. Існували також повідомлення про геофізичні дослідження, під час яких під землею виявляли порожнини або структури, що могли мати антропогенне походження.

Але від цього до повноцінного «підземного міста» ще дуже далеко. Археологічно дослідженої розгалуженої системи вулиць, приміщень і тунелів під усім городищем сьогодні не існує. Сам офіційний опис пам'ятки також відносить історії про давні підземелля насамперед до місцевих легенд та переказів.

Тому печери Стільського варто розглядати окремо — як реальні археологічні та природні об'єкти, призначення яких у різні періоди могло змінюватися. А до історії про ціле підземне місто краще ставитися як до красивої загадки, що поки не отримала достатнього археологічного підтвердження.

Золоті Ворота, Біла Дорога та легенда про загибель міста

У Стільському збереглася ще одна особлива річ — давні назви окремих частин місцевості. «Золоті Ворота», «Біла Дорога», «Княжа Криниця», «Коморище» та інші мікротопоніми передавалися місцевими жителями поколіннями й стали важливою підказкою для дослідників.

Особливо відомий переказ про загибель давнього міста. За легендою, неприступну столицю довго не могли здобути силою. Тоді нападники вдали відступ: уночі рушили геть із запаленими смолоскипами, а мешканці вирішили, що небезпека минула. Коли ворота відкрили, воїни, які залишилися в засідці, проникли всередину й підпалили місто. Після його загибелі вцілілі жителі нібито переселилися вниз, у долину Колодниці, де виникло сучасне Стільсько.

Це чудова історія для екскурсії, але археологія поки не дозволяє відтворити загибель міста настільки докладно. Переказ показує, як місцеве населення протягом століть намагалося пояснити величезні укріплення на плато й походження сучасного поселення.

Що про Стільське можна сказати впевнено

Якщо прибрати всі красиві перебільшення, Стільське все одно залишається надзвичайною пам'яткою. Існує кілька речей, щодо яких археологічна картина значно надійніша:

• на плато справді існував великий ранньосередньовічний укріплений центр;
• площа його укріпленої території становила близько 250 гектарів;
• загальна довжина оборонних укріплень сягала приблизно 10 кілометрів;
• місто мало дитинець, укріплене передмістя та навколишні поселення;
• на валах стояли дерев'яні оборонні стіни зрубної конструкції;
• на території виявлені житлові, господарські, ремісничі та оборонні об'єкти;
• найбільший розквіт комплексу припав приблизно на IX–X століття та початок XI століття;
• Стільське належить до кола пам'яток Верхнього Подністров'я, які дослідники пов'язують із карпатськими хорватами.

Уже цього достатньо, щоб Стільське не потребувало вигаданих сенсацій. Перед нами справді величезний ранньосередньовічний центр, історія якого досліджена далеко не повністю. Можливо, майбутні розкопки дадуть відповіді на частину суперечливих питань — а можливо, залишать після себе ще більше нових.

І, мабуть, саме це найцікавіше у Стільському: тут досі можна сперечатися про столицю, рахувати можливих мешканців і шукати сліди підземель, але саме місто вже не потребує легенд, щоб вражати. Десять кілометрів давніх укріплень серед львівських пагорбів — цілком достатня причина побачити це місце власними очима.

Давнє місто серед пагорбів Львівщини — не той археологічний об'єкт, де достатньо пройти через ворота й одразу побачити перед собою руїни палацу, фортечні стіни та залишки старих будинків. Більшість давніх споруд була дерев'яною і давно зникла, а те, що пережило понад тисячу років, сьогодні читається насамперед у самому рельєфі: земляних валах, ровах, давніх проїздах, плато та археологічних ділянках. Тому Стільське варто оглядати трохи інакше. Тут потрібно не просто дивитися, а уявляти, що стояло на цьому місці у IX–X століттях. І коли знаєш, що звичайний пагорб колись ніс на собі дерев'яну оборонну стіну, а розрив у земляному валу був міською брамою, місцевість раптом починає виглядати зовсім по-іншому.

Звісно понад тисячу років ерозії суттєво змінили вигляд міста: вали стали нижчими, рови поступово замулилися, а частину укріплень вкрив ліс. Проте на місцевості оборонні лінії й сьогодні добре простежуються. Особливо цікаво дивитися на них, розуміючи, що сучасний земляний насип — лише основа колишньої оборонної системи. На його гребені стояла дерев'яна стіна зрубної конструкції, а перед нею проходив глибокий рів.

Саме масштаб цих укріплень найкраще допомагає відчути розміри Стільського. Навіть якщо від самого міста майже нічого не залишилося над землею, десять кілометрів оборонних ліній досить переконливо пояснюють, що перед нами було далеко не маленьке поселення.

Дитинець та давній в'їзд — серце давнього Стільська

Центральною та найкраще захищеною частиною міста був дитинець — князівська фортеця, розташована на панівній висоті плато. Її майдан мав приблизні розміри 300 × 500 метрів і височів майже на 100 метрів над долиною річки Колодниці. Дитинець був оточений потужним валом із дерев'яними оборонними конструкціями. Саме тут, імовірно, знаходилася адміністративна та найбільш захищена частина міста. Сьогодні палацу чи князівської вежі тут уже не побачиш, але високе положення плато добре пояснює логіку вибору місця: з нього контролювалися навколишні долини та підходи до укріплень.

Для туриста це одна з найважливіших точок усього маршруту. Тут особливо добре відчувається зв'язок між природним рельєфом і обороною: давні будівничі не боролися з місцевістю, а використали пагорби, круті схили та висоту як частину фортеці.

У системі укріплень дитинця археологи простежили три давні проїзди — зі сходу, заходу та півдня. За південним входом у місцевій традиції закріпилася назва «Золоті Ворота». Самих воріт сьогодні, звичайно, немає. Однак під час археологічних досліджень тут виявили сліди надбрамної споруди, ймовірно оборонної вежі. Тому назва, яка довгий час могла здаватися лише частиною місцевого переказу, отримала цілком реальний археологічний контекст.

Це хороший приклад того, як у Стільському працюють старі місцеві назви. Інколи слово, яке поколіннями передавалося від одного мешканця села до іншого, приводило археологів саме туди, де під землею зберігалися сліди давньої споруди.

«Біла Дорога» — шлях, яким входили до міста

Ще одна важлива частина городища має назву «Біла Дорога». Тут проходив один зі стародавніх шляхів до укріпленого міста. Під час розкопок археологи виявили кам'яний брук із вапняку, пісковику та річкової гальки. Над дорогою колись стояла надбрамна вежа, про що свідчать залишки її фундаментів. Серед знахідок із цієї ділянки були уламки кераміки, залізні предмети та фрагменти спорядження вершника й коня.

Для уявлення про давнє місто Біла Дорога особливо цікава: вона нагадує, що Стільсько складалося не лише з валів і дерев'яних стін. До міста вели облаштовані дороги, існували брами, контрольовані проїзди та інфраструктура, необхідна великому укріпленому центру.

Княжа Криниця та легенда про золоту колиску

У північній частині дитинця на одній із найвищих точок знаходиться урочище, відоме як «Княжа Криниця». Із ним пов'язана одна з найвідоміших місцевих легенд. За переказом, коли до міста наближався ворог, княгиня нібито кинула до криниці золоту колиску своєї дитини, щоб скарб не дістався нападникам. Зрозуміло, археологічних доказів золотої колиски немає, але сама назва урочища збереглася й стала частиною історичної пам'яті Стільського.

Такі легенди тут не варто сприймати буквально, але й відкидати їх зовсім було б неправильно. У Стільському місцеві назви неодноразово допомагали дослідникам знаходити важливі ділянки городища, тому усна традиція сама стала частиною історії пам'ятки.

Де жили та працювали мешканці Стільського

За межами дитинця простягалося велике укріплене передмістя. Саме тут жила й працювала значна частина населення: ремісники, землероби та інші мешканці давнього центру. У східній частині городища археологи дослідили понад три десятки об'єктів — залишки наземних і заглиблених жител, господарських будівель, пивниць та майстерень. У деяких житлах збереглися кам'яні печі, а поруч знаходили кераміку IX–X століть, ножі, серпи, елементи відер, жорнові камені та інші речі повсякденного побуту.

Особливо цікавою знахідкою став залізоплавильний комплекс початку X століття. На його території були місця для підготовки болотної руди, випалювання деревного вугілля, подрібнення вапняку та сама майстерня з горном. Це вже дозволяє побачити Стільсько не лише як фортецю, а як живе місто, де працювали, виробляли речі, готували їжу й займалися ремеслами.

Більшість цих археологічних об'єктів сьогодні не виглядає як готовий музей просто неба. Частина після досліджень була законсервована або знову опинилася під ґрунтом. Тому саме тут особливо корисний екскурсовод: без пояснення можна пройти над місцем давньої майстерні й навіть не здогадатися, що ти щойно переступив через тисячу років історії.

Стільське найкраще дивитися не як одну пам'ятку, а як цілий ландшафт

Найбільша помилка під час першої поїздки — шукати у Стільському одну головну споруду, біля якої потрібно сфотографуватися й поставити галочку «побачено». Такого об'єкта тут просто немає. Головна пам'ятка — сам історичний ландшафт: плато дитинця, довгі земляні вали, старі входи до міста, долина Колодниці, урочища з давніми назвами та десятки археологічних ділянок навколо. Лише разом вони дають уявлення про масштаб поселення.

І саме тому Стільське поступово розкривається під час прогулянки. Спочатку бачиш пагорб. Потім дізнаєшся, що це вал. Далі з'ясовується, що на ньому стояла дерев'яна стіна, поруч був рів, а за кількасот метрів проходила міська брама. І через якийсь час звичайний карпатський ліс уже зовсім не виглядає звичайним. А печери, скельні комплекси, Дирявець та загадкові об'єкти в Дуброві й Ілові — це вже окрема частина історії Стільського. Вона настільки цікава й неоднозначна, що заслуговує на власний розділ.

Якщо земляні вали допомагають уявити масштаб Стільського городища, то печери та скельні комплекси додають цій місцевості зовсім іншої атмосфери. Висічені в камені приміщення, ніші, сходинки, отвори незрозумілого призначення та величезні брили посеред букового лісу легко породжують історії про язичницьких жерців, таємні храми й підземні святилища.

І саме тут потрібно бути особливо обережним. Реальні рукотворні печери та археологічні об'єкти в околицях Стільського справді існують, однак їхній вік і первісне призначення далеко не завжди встановлені. Деякі інтерпретації, які ще кілька десятиліть тому здавалися переконливими, сучасні дослідження вже змушують переглядати.

Тому подорож скельними комплексами Стільського — це не стільки екскурсія готовими відповідями, скільки знайомство з археологією в процесі. Тут цілком може виявитися, що «язичницьке капище» після наступних розкопок стане залишками оборонної споруди, а печера, яку туристичний путівник назвав храмом, насправді використовувалася людьми в кілька різних історичних епох.

Одним із найцікавіших місць заповідника є Ілівське городище на південно-східній околиці села Ілів. Воно розташоване в урочищі з дуже промовистою назвою — «Печера», на високому мисоподібному виступі над долиною річки Іловець. Городище займає природно захищену ділянку: з кількох боків плато обривається крутими схилами, які місцями переходять у прямовисні вапняково-пісковикові скелі. Саме в цих скелях під майданом городища знаходяться три рукотворні печери.

Одна з них має камеру приблизно 3 × 3 метри та близько 2 метрів заввишки. У скелі також помітні сліди цілеспрямованої обробки людиною. Офіційний опис заповідника пов'язує форму цієї печери з образом жіночого лона і припускає її можливе культове значення, а пізніше використання — із християнськими монахами-відлюдниками. Як аргумент на користь пізнішого християнського використання наводять, зокрема, ніші, які могли служити для встановлення ікон. Однак точний час створення печери досі не визначений. І це принципова деталь. Наявність рукотворної печери біля ранньосередньовічного городища сама по собі ще не доводить, що її видовбали саме білі хорвати або що початково вона була язичницьким храмом.

«Капище» в Ілові, яке могло виявитися вежею

Наскільки швидко можуть змінюватися археологічні інтерпретації, чудово показують останні дослідження Ілівського городища. Ще під час розкопок 1987 року з внутрішнього боку оборонного валу дослідили незвичайний насип із кам'яними конструкціями. Тоді об'єкт інтерпретували як язичницьке капище, і саме ця версія протягом багатьох років повторювалася в науково-популярних і туристичних матеріалах.

Археологи повернулися до цього місця вже у XXI столітті. Під час досліджень у серпні 2026 року конструкцію вдалося розкрити значно повніше. Під приблизно метровим насипом виявили кам'яну споруду П-подібної форми завдовжки близько 7 метрів і завширшки 3,5–4 метри. Вона прилягала безпосередньо до основи оборонного валу, поруч збереглися рештки перепалених дерев'яних колод і дощок. Після обговорення результатів фахівці дійшли висновку, що найімовірніше тут знаходилася не культова споруда, а дерев'яна вежа на кам'яному фундаменті, пов'язана з оборонною системою городища.

Це дуже показовий момент. Археологія рідко працює за принципом «один раз знайшли — і назавжди все зрозуміли». Нові розкопки можуть повністю змінити трактування об'єкта. Тому слово «святилище», яке десятиліттями кочує з одного туристичного сайту на інший, іноді потребує великої зірочки й пояснення внизу сторінки.

Камінь «Диравець» у Дуброві

Ще одна впізнавана локація заповідника знаходиться біля села Дуброва. Це великий скельний об'єкт, відомий як камінь «Диравець» — у різних публікаціях трапляється також написання «Дирявець». Назва виникла через характерний отвір у камені. У туристичних описах можна зустріти й більш романтичні назви — «Столовий камінь» або навіть «Храм Сонця». Поруч розташовані скельні виходи та видовбані в породі приміщення, що лише підсилює загадковість місця.

З «Диравцем» пов'язують давні обряди та дохристиянські вірування, а сам камінь нерідко називають язичницьким жертовником. Але тут знову варто розділяти красиву туристичну версію та доведений археологічний факт. Надійно встановити конкретне культове призначення каменя поки що складно, а популярне визначення «Храм Сонця» не слід сприймати як офіційну археологічну класифікацію.

Для туриста це, втім, не робить місце менш цікавим. Величезний камінь із незвичайним отвором серед старого букового лісу й без легенди виглядає достатньо ефектно. А якщо додати до цього історію поселень, що існували тут понад тисячу років тому, атмосфера виникає сама — без необхідності вигадувати жерців із факелами.

Печери могли мати кілька життів

Є ще одна причина, чому визначити первісне призначення печер так складно. Люди могли використовувати одну й ту саму кам'яну камеру протягом багатьох століть — і кожне покоління пристосовувало її до власних потреб. Печера могла починатися як господарське приміщення, пізніше стати сховищем, місцем усамітнення, а через кілька століть використовуватися місцевими мешканцями як льох. Інші печери могли служити укриттями під час воєн або бути частиною оборонних споруд.

Дослідники навіть фіксують випадки, коли місцеві жителі в новіший час використовували старі печери для зберігання продуктів та овочів. Тому сучасний вигляд об'єкта не завжди дозволяє одразу зрозуміти, для чого його створювали спочатку.

Чому печерні комплекси варто побачити навіть без легенд

Найцікавіше, що всі ці наукові суперечки зовсім не шкодять туристичному враженню. Скоріше навпаки. Значно цікавіше стояти біля входу в печеру й усвідомлювати, що перед тобою об'єкт, над призначенням якого дослідники сперечаються досі, ніж отримати готову табличку: «язичницький храм, IX століття» — і більше ні про що не думати.

До того ж скельні комплекси розкидані по різних частинах великої території заповідника. Ілів, Дуброва, Миколаїв і саме Стільсько формують не один туристичний об'єкт, а цілу мережу пам'яток різних епох. Тому оглядати їх найкраще з екскурсоводом або принаймні з добре підготовленим маршрутом. Частина печер знаходиться серед лісу чи на схилах, а деякі об'єкти не мають очевидного значення без пояснення.

І, мабуть, тут Стільське знову показує свій характер. Воно вперто не хоче бути історичною пам'яткою, де на кожне питання вже написана відповідь. Навпаки — що більше про нього дізнаєшся, то більше виникає нових запитань. А для місця, якому понад тисячу років, це, погодьтеся, цілком непоганий спосіб залишатися цікавим.

Поїздка до Стільського городища трохи відрізняється від відвідування замку чи музею, де достатньо приїхати за однією адресою, купити квиток і пройти визначеним маршрутом. Територія заповідника велика, а його пам'ятки розташовані не лише у Стільському, а й у напрямку Дуброви, Ілова та Миколаєва. Тому перед подорожжю варто хоча б приблизно визначити, що саме ви хочете побачити.

Якщо це перше знайомство зі Стільським, найкраще почати з самого городища, дитинця та оборонних валів, а вже потім, якщо вистачає часу, продовжити маршрут до скельних і печерних комплексів. Намагатися за дві години побачити абсолютно все — приблизно те саме, що зайти до великого музею за десять хвилин до закриття й потім переконувати себе, що експозицію ви вивчили.

Чи варто замовляти екскурсію Стільським городищем

Для першої поїздки я б однозначно радила скористатися послугами екскурсовода. Причина не в тому, що самостійно тут неможливо пройти, а в специфіці самої пам'ятки. Збережених кам'яних стін чи башт майже немає, тому без пояснення частина найважливіших об'єктів може виглядати як звичайний пагорб, лісова дорога або довгий земляний насип.

Екскурсовод показує, де проходили оборонні вали, де знаходився дитинець, як виглядали давні входи до міста, що археологи знайшли в конкретних урочищах і які місцеві історії мають наукове підтвердження, а які залишаються легендами. Після цього місцевість буквально починає читатися інакше.

Заповідник проводить організовані екскурсії й сьогодні. У 2026 році тут продовжували проводити тематичні мандрівки «Стежками Білої Хорватії», екскурсії для школярів, військовослужбовців та звичайних відвідувачів. Час екскурсії можна попередньо узгодити безпосередньо з екскурсоводом.

Як доїхати до Стільського городища зі Львова автомобілем

Від Львова до Стільського приблизно 40–50 кілометрів залежно від точки старту та обраного маршруту. Найзручніше їхати трасою М-06 / E471 Київ — Чоп у напрямку Миколаєва. Перед Миколаєвом потрібно повернути в напрямку Тростянця, а далі рухатися до Стільського. Основна частина маршруту нескладна, але вже безпосередньо біля археологічних об'єктів асфальт закінчується там само, де зазвичай закінчується бажання міського автомобіля прикидатися позашляховиком.

До центральної частини села нормально дістатися звичайним легковим автомобілем. А от до окремих валів, скельних комплексів чи лісових ділянок краще продовжувати маршрут пішки й не намагатися під'їхати просто до кожної археологічної точки.

Як дістатися до Стільського громадським транспортом

Без власного автомобіля поїздка теж можлива, але потребує трохи більше планування. Найзручніше спочатку дістатися зі Львова до Миколаєва або Тростянця, а звідти продовжити дорогу до Стільського місцевим транспортом або таксі. Розклади регіональних автобусів можуть змінюватися, тому старі рекомендації з туристичних сайтів із конкретними годинами відправлення краще не використовувати без перевірки. Особливо це важливо для зворотної дороги: ввечері транспортне сполучення в невеликих селах може бути значно рідшим.

Якщо їдете невеликою компанією, практичним варіантом може бути таксі з Миколаєва або попередня домовленість про трансфер. Це також дає більше свободи, якщо після Стільського ви плануєте заїхати до Дуброви чи Ілова.

Чому Стільське краще не дивитися поспіхом

Стільське городище не належить до пам'яток, які вражають одним величезним об'єктом. Його сила — у поступовому розумінні масштабу. Спочатку ви бачите вал, потім дізнаєтеся, що таких оборонних ліній було близько десяти кілометрів; дивитеся на плато — й лише після пояснення усвідомлюєте, що стоїте всередині давнього дитинця. Тому найкращий формат поїздки — не збирати максимальну кількість точок, а дати собі час зрозуміти місце. Домовитися про екскурсію, пройти частину маршруту пішки, побачити городище з різних висот і лише потім вирушати до печер чи Дуброви.

Бо Стільське має одну цікаву особливість: коли сюди приїжджаєш, спочатку шукаєш давнє місто серед пагорбів. А через кілька годин починаєш розуміти, що весь цей час ходив просто по ньому.

Стільське городище навряд чи вразить туриста тієї ж миті, коли він вийде з автомобіля. Тут немає величезної кам'яної брами, збережених веж чи мурів, біля яких одразу зрозуміло: ось вона, головна пам'ятка. Давнє місто майже повністю повернулося до землі, а природа за тисячу років старанно замаскувала те, що залишилося. Але варто пройти трохи далі, побачити земляний вал і дізнатися, що колись на ньому стояла дерев'яна оборонна стіна. Піднятися на плато й усвідомити, що перед вами територія давнього дитинця. Пройти Білою Дорогою, почути про Золоті Ворота, заглянути до печер, побачити скелі Дуброви — і поступово звичайний ландшафт починає складатися у зовсім іншу картину.

Саме заради цього сюди й варто їхати. Не для того, щоб сфотографувати одну красиву споруду й через двадцять хвилин поставити галочку «побачено», а щоб спробувати уявити місто, якого більше немає. Місто з дорогами, укріпленнями, житлами, ремісничими майстернями та людьми, які понад тисячу років тому дивилися з цих самих пагорбів на ту саму долину.

Навколо Стільського ще залишається багато запитань. Чи було воно столицею Білої Хорватії? Скільки людей насправді тут жило? Яке призначення мали окремі печери й скельні об'єкти? Де проходить межа між археологічним фактом, науковою гіпотезою та легендою, яку поколіннями передавали місцеві мешканці? І, мабуть, добре, що відповідь є не на все. Бо саме ця недомовленість робить Стільське живим. Археологи продовжують дослідження, старі версії переглядаються, знаходяться нові об'єкти, а те, що ще вчора називали святилищем, завтра може виявитися частиною оборонної вежі. Тут історія не застигла в остаточному підписі під музейним експонатом — вона досі формується.

Тому Стільське городище на Львівщині варте поїздки навіть без гучних титулів про «найбільше місто Європи» чи беззаперечну «столицю білих хорватів». Близько десяти кілометрів давніх укріплень, величезна територія поселення, археологічні знахідки, печери та скельні комплекси вже самі по собі говорять достатньо. А найцікавіше відчуття приходить десь наприкінці прогулянки. Спочатку здається, що ви приїхали шукати сліди міста серед лісу й пагорбів. А потім раптом розумієте: увесь цей час ви не шукали Стільське — ви просто ходили його давніми вулицями.